Могущественный правитель Золотой Орды - темник Мамай (? - 1380), накануне сражения в верховьях Дона на Куликовом поле осенью 1380 года получил весть, что против него выступил в поход золотоордынский царь Тохтамыш (? - 1406). Потому то, оставив на Куликовом поле горстку воинов, преимущественно из числа крымских «фрязей» - генуэзцев, Мамай повел свое войско в половецкое Лукоморье, к берегу Сурожского моря - Азовского моря, где и потерпел в сентябре 1380 года сокрушительное поражение от Тохтамыша на приазовской Калке (Кая`ле – Берде. - ?). С берегов Калки темник Мамай удрал в крымскую Кафу (Феодосию), где его и зарезали вскоре горячие генуэзские купцы - «фрязи», отомстив таким образом ему за брошенных им на Куликовом поле (на реке Непрядве в верховьях Дона) на произвол судьбы своих соплеменников - генуэзцев.

  .  

        Фото. Скалы Каялы-Берды

          В итоге, в сентябре 1380 года полновластным властителем Золотой Орды стал легитимный чингизид (т.е., прямой потомок Чингисхана) Тохтамыш, войско которого 15 апреля 1395 года на реке Терек жестоко разгромил в свою очередь самаркандский правитель Тимур Тамерлан (9 апреля 1336 – 18 февраля 1405), и гнался за ним вплоть до окрестностей нынешней Москвы, где окончательно и добил у Ельца его войско. После разгрома Тохтамыша Тамерлан осенью того же 1395 года повел свое войско в Крым, а затем в Приазовье, где уничтожил все европейские осиные гнезда и Мамая, и Тохтамыша. Стерев с лица земли все торговые города Крыма и Северного Приазовья, грозный Тамерлан то же самое вскоре сделал и с блистательной столицей Золотой Орды - золотоверхой Сарай-Берке. Жалкие развалины Сарай Берке на месте нынешнего Волгограда еще долго после того погрома называли Царицыным - крупнейшим и красивейшим городом не только Востока, но и всего Средневекового мира. Так печально закончился золотой век Золотой Орды и ее величественной столицы Сарай-Берке.

          Фото. Поход Тимура против Тохтамыша в конце XIV века (фрагмент школьной учебной карты). 

                   Вскоре могущественная некогда империя Золотая Орда окончательно распалась на множество ханств - Сибирское, Казанское, Крымское, Астраханское и... "Великих" Московских княжеств. Одновременно пришла в упадок и была забыта и Северная дорога Великого шелкового пути из Западной Европы до Китая, Индии, маршрут которой был таким: Западная Европа - Черное море - Крым (Кафа) - Северный берег Азовского моря - устье Дона - Нижнее Поволжье (Сарай-Берке) - Бухара - Самарканд - Китай, Индия, Япония.

          В результате территория Приазовья в продолжение многих веков оказалась неконтролируемой каким-либо государством и на ней стал господствовать разбой. Потому то и появилось во второй половине 16-го века на этой земле казачество - что-то вроде отрядов военизированной гражданской самообороны. Примечательно, что в самых первых достоверных исторических сообщениях о запорожских казаках едва ли не на первом месте упоминается река Агарлиберт – Берда. Вот одно из таких сообщений за 1578 год:

         … “Перекопські татари живуть поблизу Евксинського моря і Меотійських озер, по обох берегах ріки Дністер і в Херсонесі Таврійському, тобто Бичачому острові. Їхній цар найчастіше мешкає табором у полі ніж у в Очакові і Перекопі. За Очаковом у перекопських полях неподалік від Древнього потоку, котрий татари називають Агарліберт, біля рік Беїн і Муж, тобто між великим і малим болотом, є такі розкішні дивовижні поля, що неможливо й повірити: там така трава, що дорівнює найвищому очерету над морем. У ці поля кримські і перекопські татари приганяють на пасовисько своїх верблюдів, овець, коней, худобу й інше стадо, а самі там вчаться стріляти. Мені вже доводилося якось писати в книзі I, описуючи панування короля Сигізмунда Августа (стор. 145), що 1569 року Єжі Тарановський, покоєвий короля Августа, будучи послом до Туреччини, повертався назад і заїхав туди, прибув до перекопського царевича Альді–Гірея. Він застав його за милю від Перекопа, коли той пас верблюдів та інші стада і вчився стриляти з лука. Привітавши його від імені короля, посол разом з ним приїхав до Перекопа і там чинив своє посольство.

          Звідти йде шлях між тими ріками Беїн та Муше і полями, туди й ходять татари з худобою на зимівлю. Оскільки татари ніколи не косять сіно, то худоба завжди може наїстися взимку, відгорнувши зверху сніг. Там у цих полях, різної дичини буває неймовірна кількість, у тому числі сарни, олені, дикі коні, кабани: можна побачити в одному стаді до 300 сарн. Неподалік цих місць є невелика, але дуже густа діброва, яку обтікає довкола вода, творячи ніби острів, де буває дуже багато різної дичини. Однак туди звикли ходити наші козаки [“наші козаки” - тобто польські запорізькі козаки. – Прим.], щоб полювати на звіра і відлякувати татар. А коли козаків буде 200 душ з рушницями, то хоч і кілька тисяч татар збереться проти них, все одно їм нічого не вдіють, як тільки козаки досягнуть цієї дуб рови: там бував і славної пам’яті Дмитро Вишневецький. Очевидно, що там був раніше якийсь великий замок, бо й тепер ще стоять там рештки мурів понад берегом при броді. Від тієї діброви нібито два дні їзди до турецького замку, котрий зветься Азов, біля якого тече ріка Танаїс, по–польськи Дон. Ця ріка відділяє Європу від Азії і звідти через дві милі впадав море”… - Гваньїні Олександр [(1538 – 1614) – народився у м. Вероні. Довгий час служив у польському війську начальником піхоти, під час війни з Московією був комендантом м. Вітебська. У 1578 р. в Кракові було надруковано латинською мовою його книгу «Опис європейської Сарматії» (Gwagnini А. Sarmatiae Europeae descriptio. – Cracovie: Typis Matthiae Wirzbistae, 1578.)], «Хроніка європейської Сарматії». Текст воспроизведен по изданию: «Хроніка європейської Сарматії», Книга VIII, стор. 724 – 725. Упорядкування та переклад з польської. о. Юрія Мицика. – 2–ге вид., доопрац. – К.: Вид. дім “Києво–Могилянська академія”, 2009. – 1006 с.

 ***